Вітре, вітре

Тут сонце сходить, та мене не гріє, І місто ніби гарне, та чуже. Я усміхаюсь людям незнайомим, а в грудях щось до Рідного зове. Тут інші ранки, та душа не звикла, І мова інша плине між людьми. Та сниться шлях, де пахне теплим житом, Де білий цвіт торкається весни. Питаю тихо в неба серед ночі, коли мене покличе Рідний край. Я закриваю втомлені ці очі, а бачу дім, Калину і розмай. Ой, вітре, вітре, мій вірний друже, Ти знаєш мою тривогу. Спустися тихо на рідний луг, вкажи додому Мою дорогу. Бо я між чужими вогнями живу, а Сниться мені калина. Я ще повернуся, я ще допливу До світла, Де я дитина. Я не зрікаюсь хліба на чужині і дякую за Дах над головою. Та є дороги в кожної людини, що пахнуть мамою І сон-травою. Там біля хати вечір синьоокий, Там тиша молиться під зорепад. Там кожен камінь, кожен явір одинокий мене впізнає, Як вернусь назад. І хай роки зробилися стіною, і хай туман дороги Замете, моє коріння назавжди зі мною, Воно крізь камінь в серці проросте. Ой, вітре, вітре, мій вірний друже, Ти знаєш мою тривогу. Спустися тихо на рідний луг, вкажи додому Мою дорогу. Бо я між чужими вогнями живу, а Сниться мені калина. Я ще повернуся, я ще допливу До світла, Де я дитина. Ой, вітре, вітре, мій вірний друже, Ти знаєш мою тривогу. Спустися тихо на рідний луг, вкажи додому Мою дорогу. Бо я між чужими вогнями живу, а Сниться мені калина. Я ще повернуся, я ще допливу До світла, Де я дитина. До світла, Де я дитина.