Мати

І за обрію над полем сонце Випливало. А на полі спозаранку мати Жито жала. Та й звернулася до сонця та й Його питала про Єдиного синочка, що з війни Чекала. Ой ти сонечко ласкаве, ти нас Зігріваєш і згори ти Нашу грішну землю Оглядаєш. Усе бачиш, усе чуєш, все на Світі знаєш. Де синочок мій єдиний, чи Мені підкажеш? А на полі біля жінки донька сусідка була. Як зверталася до сонця, взяла і почула. Та спитала, що ти кажеш, чи може забула, Що пройшло уже п'ять років, як війна минула? Чи живий був твій синочок, чи не повернувся? Чи гадаєш ти, додому стежці він забувся? Чи ти думаєш, самому тебе він полишив? Певно, десь у бур'яні він головою скелив. Також поруч жито жав Чоловік сусідки. Та і дуже йому жаль стало Тої жінки. Він помовив до дружини: "Ублиш Рідну мати, бо від горя, Боже, легко розуму не втати". "Зусім я не божі віна", Мати їм сказала. "Нащо кажете, що вмер він, хіба ж Я не знала? Через те, що він не поруч, дуже ж Не любити. В моїм серці мій синочок завжди Буде жити". Він для мене подих вітра, що ласка Обличчя, гей-я. А струмок бринить небом, голос його Кличе. А ріка блищить на сонці, то усмішка Сина, гей-я. Не отримає ніколи рідного Могила. могила. Рідного Могила.