Погонич

В степу хурдиня розцвіла, воли Несуть свої тіла, а заразом і віз Обридлий крізь ніч. Чи є душа у бидла? Якщо й нема, колись була, та стерлася Під батогами, під тягарем чужих доріг Вінчає зірка кожен рік. Погонич ворушить ногами, немов Намацує поріг, що так кортить Переступити. Малює хрест скажений сніг і вчить, Як треба було жити. Не тут, а там, де сивиною взялися гони В давнині. Гонич відчува спиною, що крил немає На спині і знятись в темряву несила. Остання думка відступа, а у волів Зростають крила. Все ближче зоряна крупа. І вже вони пливуть високо, і віз Покинутий, закляк. У небі де червоним оком погонич Дивиться на шлях. У небі де червоним оком погонич Дивиться на шлях.