Пiсня про матiр

Посіяла людям літа свої Літичка житом. Прибрала планету, послала Стежкам споришу. Навчила дітей, як на світі по Совісті жити. Зітхнула полегко І тихо пішла За межу. "Куди ж це ви, мамо?" Спалохано кинулись діти. "Куди ж ви, бабусю?" Онуки біжать до воріт. "Та я ж недалечко, де сонце Лягає спочити. Пора мені, діти, а ви вже без мене Ростіть". "Та як же без вас ми? Та що ви намислили, мамо? А хто нас, бабусю, у сон поведе по Казках?" "А я вам лишаю всі райдуги Із журавлями, і срібло на Травах, і золото на Колосках". "Не треба нам райдуг, не треба нам Срібла і злата, Аби тільки ви нас чекали завжди Край воріт. Та ми ж переробим усю вашу Вічну роботу. Лишайтесь, матусю, Навіки лишайтесь, не Ідіть". Вона посміхнулась, красива і сива, Як доля. Змахнула рукою, злетіли увись Рушники. "Лишайтесь щасливі", і стала Замисленим полем На цілу планету, на всі покоління й Віки. Лишайтесь щасливі, І стала замисленим Полем на цілу Планету, на всі покоління й Віки.