Блюз китайських кросівок

Одного літа наприкінці вісімдесятих, Стоячи посеред свого дому, я думав про те, Що настав час усе тут залишити. Діти зростаються із домівками, пускають коріння, Але потому стають дорослішими, Себто стають злішими. І немає для тебе твоєму домі нічого, Окрім темряви, Начиненої свинцем страху та самотності. І згодом спогади твої стають зовсім нестерпними і Торкаються жіночого волосся, мов незворотність. Незворотність. В дев'яності я майже не виходив із дому. Я тримав оборону, ніби й чекав, Що світ знадвору піде на мене приступом. Світ був ламаний, і попри те, що багато речей Вимовлялися по-старому, я їх просто не упізнавав за Цими сутінками, за цим присмерком. Є час заходити в сутінь, є час і йонати. Світ був схожий на активіста з відсирілими Листівками. Світ, якому я жив, стискався до розмірів моєї Кімнати з музикою, гонкими істериками і китайськими Кросівками. Довга твоя хода поміж надією і знемогою. Будуть снитися сни, сюжетні віщі. Повір, ти теж пройдеш цією дорогою. Ти теж зупинишся на чорному роздоріжжі. Сорок років ходи, Нас теж привели сюди. І в тебе немає надії, а в мене немає Води. Але є цей надлам, і хтось веде їх тілам. І якщо все це лишається смерті, Що залишиться нам? Коли прийшли нульові, я вже знав: нічого не дається Задарма. За все, що тобі дається, доведеться платити Готівкою. Добре мій, пречений світ, розбита моя казарма, Печальна домашня тварина, що виявилася дикою. Я часто згадував тих, хто залишив дім, у якому Ми виростали, де ми ставали мужніми, Досвідченими і печальними. Нам говорили, що коли ми виростемо, ми станемо Королями цієї вистави. А ми виростали і ставали дорослими, Себто ставали звичайними. Коли вже всі виросли, коли пам'ять поступово почала Переважати, тягнучи її донизу, Волочачи річища, огортаючи тишею, Душі наші для нас ставали подорожніми вантажами, Які тяжко було тягнути далі і гірко було облишити. І я говорив: будь вічним містом, В якому нам випало бути. Бути згубленими, бути суворими, Бути іншими. Великий архангел помсти виводить нас за собою зі Скрути, годує хлібом птахів, співає пісень, Які ми з дитинства вивчили. Будь доброю, мово, що складаєшся із тисячі звуків. Я так від тебе і не почув ні пояснень, Ні вказівки. Той, хто прийде за мною, вже вивчає нові назви Вуликів, перевіряє кишені, шнурує дешеві китайські Кросівки. Рвані твої шляхи, мічені утікачами. Гіркі твої зупинки без хліба і спокою. Але і далі мовчазними ночами Зірка над тобою буде легкою й високою. Сорок років ходи, нас теж привели сюди. І в тебе немає надії, а в мене немає Води. Але є цей надлам, і хтось веде їх тілам. І якщо все це лишається смерті, Що залишиться нам?