Болбочан

Тихі міста на сході Засинають в імлі, але хтось підступає до міста й Готує облогу. Добре стояти на власній землі. Ми просто літери на чорному тлі. Час нам дарує зливу, тривалу й вологу. Сходятся на вогонь Безіменні бійці. Де ти, полковнику, з лавами і прапорами? Сонце ховається в чорній ріці, І світло лежить на жіночім лиці. Але як нам тепер тримати відкритими брами? Сонце в небі, наче мітка в руці. Хай буде прощення наприкінці. Сідає туман у промислові міста. Хай вони живуть сто років зі ста. Ось тобі, Господи, все, що везли. Ворог нищить залізничні вузли. Та приходить у сни в скіня ківер, крича: "Полковник Болбоча! Полковник Болбоча! Полковник Болбоча! Полковник Болбоча!" У смерті теж є невдачі та вихідні. Столітня війна триває уздовж залізниці. Ми з тобою залишились одні. Хтось фуголос відраховує дні, і для нас поміж цими Днями немає різниці. Бачиш, полковнику, це твої чорні полки, Це твої темні химери і перші прориви. Ти все в житті робив навпаки. Цей текст написаний від руки. Мій теплий дух лівобережної зливи. Сонце в небі, наче мітка в руці. Хай буде прощення наприкінці. Сідає туман у промислові міста. Хай вони живуть сто років ста. Ось тобі, Господи, все, що везли. Ворог нищить залізничні вузли. Та приходить у сни в скіня ківер, крича: "Полковник Болбоча! Полковник Болбоча! Полковник Болбоча! Полковник Болбоча!" Сонце в небі, наче мітка в руці. Хай буде прощення наприкінці. Сідає туман у промислові міста. Хай вони живуть сто років зі ста. Ось тобі, Господи, все, що везли. Ворог нищить залізничні вузли. Та приходить у сни в скіня ківер, крича.