Тарасик, тролейбус і Святий Миколай

Кузьма Скрябін. "Тарасик, тролейбус і Святий Миколай". Тарасик не пам'ятав своїх батьків. Змалечку його домівкою був обшарпаний дитячий Будинок, в якому він разом з іншими дітками чекав На своє диво. Для когось диво полетіти в космос, Перетворити слона на жабу, а противну вчительку Математики на мочалку. А для Тарасика справжнім дивом було б знайти своїх Батьків. Йому виповнилося всього сім років, Але мислив він дуже по-дорослому, І тому кожного року перед святом Миколая писав йому Листа ось такого змісту: "Добрий вечір, дорогий Миколаю! Мене звати Тарас, і я пишу до тебе листа, Бо знаю, що тільки ти мені допоможеш. Знайди, будь ласка, моїх маму і татка. Я дуже скучив за ними, хоч і не пригадую, Як вони виглядають. Але коли ти приведеш їх до мене, я їх Точно впізнаю. Буду чекати. Дякую. Тарас". Листа він обережно запаковував у конверт і кидав у Морозне повітря з вікна третього поверху, Де була його кімната. Хлопчик думав, що у темряві слуги Святого Миколая Підхоплять його послання і донесуть до чудотворця. Але щоранку сторож, який чистив лопатою подвір'я від Снігу, знаходив їх, відкривав і, Читаючи, плакав у своїй комірчині. А в іншому кінці міста жила собі одна дивна Родина. Дивна, бо ці чоловік та жінка багато років Не мали діточок. Вона працювала директором великого магазину і була Дуже суворою дамою, а він у душі був дитиною І щороку писав до Миколая. Тільки зміст їх був трошки інакший, Ніж у Тарасикових. "Доброго вечора, Святий Миколаю! Пише до тебе Олег. Я вірю у твої чудеса з самого дитинства, Коли у мене під подушкою з'являлися подарунки, Про які я давно мріяв. Дякую тобі за них. Тепер я подорослішав, одружився, І моя кохана Ольга, здається, вважає мене своєю Дитиною і ставиться до мене як до сина. Дуже тебе прошу, хоч знаю, як це нелегко, Подаруй нам дитину. Щиро сподіваюсь на твою допомогу. Олег". Чоловік, на відміну від хлопчика, Відносив лист на пошту, адресував його Святому Миколаю, купував найдорожчі марки і опускав у Скриньку, де його знаходив старий листоноша, Відкривав і, також читаючи, плакав за своїм робочим Столом. Одного морозного ранку вихователька зібрала діточок У великій залі дитбудинку і сказала: "Любі мої! Сьогодні 18 грудня, А завтра День Святого Миколая. Якщо ви були чемними і слухняними, Вночі під вашими подушками з'являться подарунки від Нього. Не змикаючи очей, Миколай буде аж до Світанку літати по світу, щоб обдарувати всіх-всіх, Хто на це заслужив". Потім діти одягнулися тепленько і повибігали з Веселим гомоном на подвір'я. Хлопчики бавились в сніжки, дівчата ліпили снігову Бабу, а Тарасик тримався осторонь і думав свою Нелегку думу, Як Миколай має знайти його батьків серед усіх людей, Які живуть на землі. Малий відходив щоразу далі й далі, Роздивляючись сліди пташок на снігу. "Чому я не птаха? Промайнуло в голові. Зараз би взяв і злетів у повітря, Бо згори краще видно, де шукати батьків". Замислившись, хлопчик проминув паркан дитбудинку і Не помітив, як прочапав по узбіччю дороги більше Години. Він уперше вибрався так далеко і ніяк не міг Надивуватися тому, що бачив довкола. Місто готувалося зустрічати свято, Гірлянди переливалися тисячами вогнів. Від ялинкового базару пахло хвоєю. Люди бігали заклопотані, але щасливі. Кожен у душі чекав на подарунок від Святого Миколая. Тарасик крутив головою і вдихав радість інакшого Життя, не обмеженого периметром паркана. Його губи мимоволі розтягнулися в усмішці. Всі всміхалися, і він відповідав їм тим само. Поряд зупинився тролейбус. Двері відчинилися, і народ почав витікати з нього Шумною, веселою рікою. "Я ж ніколи не їздив у тролейбусі", Подумав Тарасик і, не вагаючись, Заскочив всередину. Двері за ним зачинилися, і почалась його перша Самостійна подорож у невідоме. Хлопчик став у куточок біля заднього вікна. Поза ним пропливали магазини, машини, Площі, пам'ятники і люди, люди, Люди, ніби у фільмі. Хотілося їздити ще і ще. Тарасик почав змінювати тролейбуси навмання, Не дивлячись на маршрути і не питаючи, Куди вони їдуть і де зупиняються. Не відчував ані часу, ні голоду, Лише невимовну свободу. Минав день. Людей у тролейбусах поменшало, За вікном потемніло. Раптом на плече Тарасикові лягла чиясь рука. Той повернувся. За ним стояв світловолосий чоловік у теплій Безрукавці з хутром до середини, у клячатій сорочці І кумедних коротких чоботях, які нагадували валянки Сторожа з їхнього дитбудинку. "Малий, ми їдемо в парк, а ти куди?" Запитав водій тролейбуса, бо це був саме він. "А я вже доїздився" зітхнув Тарасик, Усвідомивши свою провину. "Висадити тебе я тут не можу", Сказав водій. "Їдьмо в парк, а звідти подзвонимо Батькам, щоб забрали тебе. Добре? У мене на мобільному грошей немає". "Добре" погодився Тарасик і відчув, Як йому на очі набігають сльози. Через п'ять хвилин тролейбус завернув у ворота депо, Зі скрипом зупинився і відчинив двері. Водій узяв хлопчика за руку, і вони зайшли у Тепле приміщення, де пахло машинним маслом і чаєм. "Чай будеш?" запитав водій. "Ага" відповів Тарасик, витираючи не то сльозу, Не то сніжинку зі щоки. Доки він сьорбав свій напій, водій увімкнув гучніше Старий чорно-білий телевізор, де саме передавали Новини. "З дитячого будинку на Лимандівці пропав Хлопчик Тарас Цибульський. Він одягнений у сіре пальтечко, синю спортивну шапку З бомбоном і червоні чобітки", Сказав телевізор голосом ведучої. Водій, роззявивши рота, з якого випав кавалок булки, Повернувся до Тарасика і поглядом запитав: "Це ти?" "Так. Мені нема до кого дзвонити. Я йшов, йшов, і тепер я тут" гукнув хлопчик. Водій тролейбуса підійшов до телефонного апарата, Протягом довгих десяти хвилин з кимось нервово Розмовляв, а тоді повернувся до малого. "Інакше і не могло бути. В міліції кажуть: завтра приходьте, Сьогодні свято. З твого будинку вихователя також можуть прислати Лише вранці. Всі чекають на Миколая. Що будемо робити, а, хлопче? Я живу через дорогу. Можеш переночувати у мене, а завтра зранку додому. Підходить?" "Підходить" сумно відповів Тарасик, Бо цей дядько з дитячим обличчям вже почав йому Подобатися. Вони подалися до п'ятиповерхового будинку. Водій підвів малого до під'їзду, набрав код і Зайшов. "Дружина в мене дуже сувора, Тому ти, будь ласка, поводься чемно, Не перекидай нічого, бо вона нас обох на вулицю Виставить. Гаразд?" Чоловік підморгнув Тарасику, їдучи ліфтом, А вже за мить двері їм відчинила висока жіночка У фартушку. Від неї смачно пахло домашньою випічкою. "Олежу, чого ти так довго сьогодні?" Зміряла вона чоловіка дивним поглядом, А потім, опустивши очі, додала: "А це хто? Подарунок?" "Це Тарас Цибульський. Якщо ти не проти, він повечеряє сьогодні з нами" Несміливо запропонував Олег, він же водій Тролейбуса. "Я не розраховувала ні на кого чужого, Насупила брови пані Оля, директор магазину, Про який ми з вами вели мову. "Я не чужий! вирвалось у Тарасика. Я знаю вашого чоловіка вже цілу годину". "Ну, година це багато. Пані Ольга трохи зм'якла. Заходьте до хати, мийте руки". У квартирі витав запах того, чого Тарасик ніколи не Мав родини. Пахло смачно, тепло, духм'яно. Він вдихав кожен грам цього повітря, Намагаючись надихатись досхочу, Щоб не забути цей запах ніколи. Пані Оля накрила на стіл, крадькома поглядаючи, Як Тарасик, не соромлячись, поїдає очима всі страви. "Прошу до вечері" сказала вона рівним, Як лінійка, голосом. "Дякую, Олечко" дзвінко, зовсім не по-дорослому Відповів їй Олег, і всі сіли за стіл. Чоловік почувався досить незручно, Тому постійно щось перевертав, А Тарасик голосно з того сміявся. Пані Оля кілька разів поривалася дорікнути Олегові За неакуратність, але не змогла. Її спиняв дитячий сміх, якого Ніколи не чули в них у домі. Тарасик уперше в житті наївся так, Що заснув тут же за столом. "Постели маломалішко, Олежку, а я спробую його Роздягнути", сказала дружина чоловікові, І той радий-радісінький мало не постебав у сусідню Кімнату. Коли він повернувся, хлопчик уже спав на Руках у пані Олі, яка сиділа у м'якому кріслі І гладила малого по голові. На очах у неї були сльози. "Не буди його, занеси на руках", Прошепотіла жінка, і щойно Олег забрав Тарасика до Кімнати, побігла на кухню і довго Плакала. Ранок настав якось несподівано. Тарасик розплющив очі і ніяк не міг зрозуміти, Де він. Такими фантастичними були його вчорашні Походи і пригоди. Раптом згадав, що сьогодні день Святого Миколая, А його ліжечко в дитячому будинку пустувало, І Миколай міг залишити подарунок там, Не знаючи, що він буде ночувати в іншому місці. Хлопчик зойкнув і мало не заплакав. Раз на рік випадає таке щастя, А він його проґавив. Жах та й годі! Проте за хвилинку подумав: "Миколая називають Чудотворцем. Значить, він точно знає, Де я". І миттю запустив руку під подушку. Щось є, м'якеньке. Тарасик стиснув пальці і витягнув кулачок. Завмер на секунду, щоб відстрочити момент істини, А тоді глянув. Маленький плюшевий ведмедик із червоним сердечком на Грудях, а на ньому маркером була написана Фраза: "Залишайся жити з нами. Олег і Оля". Хлопчик повернув голову і побачив на порозі кімнати Усміхнених чоловіка та дружину, Які з надією дивилися на нього. "Мамо, Татку! Нарешті я вас впізнав!" Крикнув Тарасик і кинувся до них в обійми. Читав Роман Чупіс для проєкту "Аудіоказки Українською".