Захалявна Книжечка

Це буде дещо з моєї захалявної книжечки. Хіба самому не писать таки посланія до себе, Все до чисто розказать, усе, що треба і не Треба, то не діждуся його, того писання святого. То і правда, ні от кого ждати, немає от Кого. Вже б, здавалося, пора, бонь уже десяте літо Людям дав, як овцаря, а їм неначе рот зашито. Воно не гавкне, лайне. Неначе не було мене. Мені було аж серце мліло. Боже милий, як хотілось, хто небудь мені сказав хоч Слово мудре, щоб я знав, Для кого я пишу, Для чого, за що я Вкраїну люблю. Чи варт вона огня святого? Доборолась Україна до самого краю. І рша ляха, свої діти її розпинають. Замість пива праведную кров з ребер точать. Досвітити, кажуть, хочу материні очі. Мені однаково, чи буде жить покраяні, Чи ні. Чи хто згадає, чи забуде мене в Снігу, на чужині. Однаковісінько мені, Неволі виріс між чужими, неоплаканий своїми, Я там вже плачу чи умру. Все з собою заберу, малого сліду не покину на Нашій славній Україні, нашій не своїй землі. Не пом'яне батько сина, не скаже синові: "Молись, молися, сину, за Вкраїну". Його замучили колись. Мені однаково, чи буде той син молитися, Чи ні. Та не однаково мені, як Україну злі Люди присплять, лукаві і в огні, Її украденою збудять. Ох, не однаково мені. Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, чи так мені чого Було? Мені так любо, любо стало. Уже прокликали до паю, а я собі у бур'яні Молюся Богу і не знаю, чого так весело було. Розпальні небо і село. Ягня, здається, веселилось, і сонце гріло, Не пекло. Та недовго сонце гріло, недовго молили. Запекло, почервоніло і рай запалило, мов прокинувся. Дивлюся село почорніло. Боже, небо холодіє і тепло марніло. Поглянув я на ягнята не мої ягнята. Обернувся я на хати нема в мене хати. Не дав мені Бог нічого. І клинули сльози, Тяжкі сльози. А дівчина при самій дорозі та й почула, Що я плачу. Прийшла, привітала, Витерла мої сльози і поцілувала.