Бойова подруга козака

Мій коханий козаче, ти зростив себе в степах, Ти ідеш, наче вітер, з вільним сонцем у очах. Ти — нащадок тих воїнів, що вели крізь бурі й ночі, Ти справжній козак хоч куди — я це бачу у твоїх очах. Твої предки — Хмельницький, Сірко, Залізняк і Гонта, Їх сила в тобі не згасла, горить до останнього фронту. І коли ти стоїш на варті, земля мов дихає з тобою, Бо ти — з роду вільних, з тих, хто тримав небо над головою. Я козак, і це значить — стояти, коли важко, Моя бойова подруга — шабля, гостра, мов правда, без фальші. Вона завжди поруч зі мною, у полі, під зірками ясними, І знає мій шлях, мою долю й молитви нічні. Шабля тихо шепоче: “Пам’ятай про свій рід козацький, про битви давні, про честь, що міцніша за будь-який камінь”. Я несу її гордо — вона частина душі моєї, Бо без честі козака не буде ні сили, ні віри. Я кажу всім: він — справжній козак, хоч куди, а його бойова подруга — шабля вірна завжди. У бою вона з ним, а в домі — я, його доля й краса, бо кохання козака — найсильніша із сил, що в серці жива. Так було споконвіку: в бою — його шабля, а в мирі — жінка єдина. І козацька сила живе в кожному українці — сьогодні, завтра і на всі віки. Я дивлюсь на тебе й знаю: ти з тих, що не зрадять, Ти стоїш за Україну, за правду і за порядність. Ти з роду, де слово міцніше за крицю, Де чоловік повертається додому — бо там його пісня і світло. Я молюсь за тебе тихо, коли зорі над хатою світять, Бо козацьке серце гаряче — і хай доля тебе не зрадить. Ти для мене герой, ти для мене опора, І я вірю: такий козак пройде будь-які простори. Та коли я вертаюсь з походу додому, Я здіймаю свою шаблю й кладу її поруч зі словом. Бо не зброя тримає мене на землі, а твій голос, Твоя ніжність і правда, що кличе додому крізь грози. Ти — моя подруга серця, моя мила й єдина, І поки ти чекаєш — нескорена буде країна. Бо любов, що мене береже, не слабка, а вогненна, І з такою любов’ю козак переможе напевно. Я кажу всім: він — справжній козак, хоч куди, а його бойова подруга — шабля вірна завжди. У бою вона з ним, а в домі — я, його доля й краса, бо кохання козака — найсильніша із сил, що в серці жива. Так було споконвіку: в бою — його шабля, а в мирі — жінка єдина. І козацька сила живе в кожному українці — сьогодні, завтра і на всі віки. Козацький дух не вмре, бо він у крові й піснях. Він у наших родинах живе, у степах і в нових поколіннях. Він — козак, і його бойова подруга — шабля, але серце його тримає любов, не війна. Бо так веде доля козацького роду — стояти за правду й вертатись додому. І доки ми є — козацька сила не згине, вона живе в кожному українці, у нашій землі, у наших дітях, на віки вічні!