Я помру від застуди

Я помру і застуне наш лазарет. Перебазують кудись на південь, Фронт котитиметься вперед. І саме почнеться квітень, І розсипатиметься пустота між сижого жнив, Тобояновий звисток, мов цукор, Спакований на свята руками київських Нацисток. У флягах чорнітиме домашнє вино, І тільки сестра із темного мраку подивиться Холодно за вікно, знайшовши під подушкою рештки Морфію. Гей-ла-ла-ла, гей-ла-ла-ла, Гей-ла-ла-ла, Гей-ла. І повернувшися і уснів, я скажу: "Знаєш, сестричко, все одно нікому, Крім нас, не болить від наших з тобою шкідливих Звичок, бо все, сестричко, що є між нас і Чого між нами, сестричко, немає, Немає імені, немає назви, взагалі нічого Немає. Просто збиваючись в цьому диму, Серце, з яким я живу роками, не зупинилося Лише тому, що по ньому били весь час кулаками". Гей-ла-ла-ла, Гей-ла-ла-ла, гей-ла-ла-ла, Гей-ла. Аж якось улітку, Ганяючи в стрес душі зіпсовані марафетом, До палати зайде Червоний Хрест на чолі з моїм Президентом. І лікар, сховавши папери в стіл, Про щось говоритиме недоречно. І густо лежатиме окопний пил на сірому Президентському френчі. Коли ж, виходячи ніби зі сну і дивлячись в Небо тепле й зелене, бачні знову піти на свою Війну, він повернеться раптом до мене. І забувши нараз, що іти пора, невже той самий Спитає панувала? І лікар розгубиться, а сестра стерто кивне Головою. Гей-ла-ла-ла, гей-ла-ла-ла, Гей-ла-ла-ла, Гей-ла. Гей-ла-ла-ла, гей-ла-ла-ла, гей-ла-ла-ла, Гей-ла. Гей-ла-ла-ла, Гей-ла-ла-ла, Гей-ла.