І не лишається нічого

І не лишається нічого крім гніву, попелу, віршів, І ніби камінь застряг між грудей й ні туди, ні сюди, Здавалося б, що може бути дошкульніше й смерті гірше, Запитай у неба нечулого, запитай у стрімкої води, Яка краде будинки, садки, вимиває роками поставлене, Заливає поля мамині й понад ними наче ковчеги дахи, Вона хапається за минуле - розполовинене, розчавлене, Потяг наздоганяє сонце, люди наче зірвані з гнізд птахи І шепоче голосом пам'яті чоловік з таємничим усміхом Про кинуте місто, про двері в дитинство, про небуття, Про завірюхи травневі, лікті покраєні й перші успіхи, Ніби сперечається сам із собою, ніби випрошує у життя Ще трохи часу для споминів, для забутого й недожитого, Вона погоджується з кожним його словом, з кожним але, Втомлено тулиться до плеча його, як крила перебитого, Хай буде так, чи інакше, аби відступило зле Аби відступило зле Якось потому, по той бік річки, на обжитих вулицях, Будуть бігати діти, їхні діти - з попелу, віршів, снів, Дім набуде нового значення, щось назавжди забудеться, Чомусь - бракуватиме сенсу, комусь - бракуватиме слів, Але в плечах його обважнілих, в потрібності щомиттєвій, В мові її боязкій, нетутешній, в волошковій хвилі очей, Млітиме щось знайоме, рідне, гаряче, суттєве... - Понад усе на світі - люди шукають людей