Коли потяг у даль загуркоче

Коли потяг у даль загукоче, Пригадаються знову мені Дзвін гітари у місячні ночі, Поцілунки й жоржини сумні. Шумакаці, поселок і годи, Ми на гору йдемо через гать, А внизу пролітають вагони і колеса У тьмі цокотять. Той садок і закохані зорі, і огні З-під опущених вій, От проміння І тіней узори на дорозі й на шалі твої. Твої губи розтулена рана. Ми хотіли й не знали чого. Од кохання безвольна і п'яна Ти тулилась до серця мого. Ой ви ночі донеччини сині, і розлука, І сльози вночі, Як у небі ключі журавлині, Одинокі й печальні ключі. Пам'ятаю Тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв. Там з тобою У сірій шинелі біля верб я востаннє стояв. Я казав, що вернусь безумовно, Хоч і ворог на нашій путі. Патронташ мій патронами повний, Тихі очі твої золоті. Дні пройшли, одлетіла тривога, Лиш любов, як у серці багнет. Ти давно вже дружина другого, Я ж відомий вкраїнський поет. Наче сон Я прийшов із туману і промінням своїм засіяв, Та на тебе, Чужу і кохану, я й славу свою проміняв. Я б забув і образу, і сльози, Тільки б знову йти через гать, Тільки б слухать твій голос і коси, Твої коси сумні цілувать. Ночі ті та гітари й жоржини, Може, сняться тепер і тобі. Сині очі в моєї дружини, А у тебе були голубі. Той садок І закохані зорі, і огні з-під опущених вій, От проміння І тіней узори на дорозі, на шалі твої.