Леся Українка

Ми зустрілись вперше на уроці укрліт, «Талановита, геніальна!» — мені кажуть всі… Та я тікав з уроків, а ти дивилась услід спокійно, а з тобою дід у кожусі… Не знали ми малі, що без літератури будемо ходити в стаді та не зробимо ні кроку, бо де не вчать історію й культуру — довчаються, як бачимо тепер, в окопах… Нічого не змінилось, досі біси ділять трони, свині у стійлах знову буцають копитом бісер. Лиш у посадках заспівали не птахи, а дрони, така сьогодні, Лесю, наша «Лісова пісня»… Одісеєм скільки років все шукав Ітаку я, накривала чорна літера, смуга чи кава… Я так довго повертався до тебе, дякую, що ти мене чекала… Ти нагадала мені, хто я… Залишила своє кредо: «Слово, моя ти єдиная зброя!» Яку не зупиняють РЕБи… Я нагадаю людям, хто ти! Хоч ти і не просиш… Всі ми — в літературній піхоті Лариси Косач… Ми бережемо і збираємо тебе усі, якщо мова йде про двісті гривень у руці… Ти на грошах сьогодні подана в мініатюрі, та забагато двохсотих за двохсоті купюри… Чорне лишилось чорним, навіть не побіліло. Лесю, я знаю як тобі боліло… На лікуванні у палатах і у санаторіях, твої вірші читаю, як під небесами Тору я… Та слово те гірке, як червона калина. Тебе не купиш за азійський коштовний калим! Бо побачить справжню українку на колінах може лиш Бог, що скаже: «Встань з колін!» І попсові треки досі в мене не виходять, я романтик так собі, лірик на півсторінки. Та якщо кого цікавить, обираю «Оргію», від Лесі Українки! Ти нагадала мені, хто я… Залишила своє кредо: «Слово, моя ти єдиная зброя!» Яку не зупиняють РЕБи… Я нагадаю людям, хто ти! Хоч ти і не просиш… Всі ми — в літературній піхоті Лариси Косач… І ми забили, та у «Катакомбах» все написано! І ми проспали, та в «Боярині» всі наші плями! Тому в руках знову з модернізованими списами, з модернізованими кулеметними шаблями… Ти говорила, та ми, неуки, усе прослухали, ти нас будила, та ми русифіковані снами… Тому в руках знову з модернізованими луками, та все ще з не модернізованими нами…