Жінка

І жінка з чорним, як земля, волоссям, Яку я знаю вже стільки років, живе собі, Не переймаючись зовсім поміж вогнів і вечірніх Хмароків. Поміж світла й гарячого листя, Поміж стін і пташиних криків, поміж підземних русел, Що переплелися, поміж усіх своїх снів і фріків. Вона ходить собі на стадіони й ринки, Ховаючи в куртці телефон і флягу. І я готовий палити сусідські будинки, Щоби вона звернула на мене увагу. І я готовий влаштовувати на її вулиці страйки, Лише б бути ближче до її ніжності й люті, І слухати всі її втомлені байки про те, З ким вона спить і кого вона любить. Я вигадую нові літери та розділові знаки і б'ю Всіх старих поетів, які ще щось пишуть. Щоби вона забувала про те, що могла знати. Щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу. Небо за її вікнами буде холодне зелене. Дощ буде заливати пам'ять її невичерпну. Хай забуває про все, хай забуває навіть про мене. Лише про мене хай забуває в останню чергу.