ШОК

Много. І знову Був каштан. захлинався голос, не те що Сила, матюкався. І все це много, много, много раз. Це була зараза споквія. Просохла худ. Розчертані на грудях кам'яними смугами старі піжами. У пість суціль закривавленого ножа. Стійкі вареники, яйця, блін. Скуку. Я люблю твої пісні. Я хижую лють та мову до часу. Голоднію північного розбою. Як нести за закапащене життя другого до Першого Трапу. На битому боці тисячі двадцять, поки рука не Втомиться штрикати. Не буде много, Бо немає много. В тому Ділі гармошку, і як циганка Тряс по блуз та татами уже давно музейних орденів. Парадуш. Я Я ти знову будеш мене Теренити. Історія, Суко, Ти знову хапаєш мене за горло. Ти знову трушуєш в мене душу. Ти знову заганяєш мої думки в темний тунель Чергового крику. No pasaran! Вони не пройдуть! Засипаю решту Овиду сірим щебенем ранкових Новин, інтернет-курявою, як по бомбьожці, Знову закрашуєш світ у всього дві барви спектра: Офірною кров'ю Червоне і коричневе брудом з Підволоки. І знову мене косоть, безсонні ночі, Як площу, по котрій проходить армія. І знов я літаю в танк, простукую панцир, Підряхтовую коліщатка, підкручую слова петицій і Апелів, щоб жодне не заткнулось. No pasaran! Вони не пройдуть! Історія, Суко, будь ти проклята. Вони ж проходять. Вони ж завжди проходять. Не так собі, що не прямо, то боком, Браком, мокрим обходом захоплюють території одну по Одній, сунуть, розколюють тіле з уїмклиного у Вимклино, з отворів розеток, обертаючи все на Загладу вкриту лугою знурованих життів і Схаркнутих вір. Так чому ж я мушу стояти на лінкі тачлові, З лузенкіно кача, В повному бойовому вигляді, протега включно, І волати, як оглашена: "Вони не пройдуть!"? Вже лиш би те, щоб подати над Променем ліхтарика по безкрайній мапі, Що цій от точці, Принаймні цій, Допоки їй не закрито Шістдесят макрей мого самого тіла, Вони Справді Не Пройдуть.